Для 38-річного штурмовика 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади Віталія Хилі шлях до рідного Малина розтягнувся на понад два роки. Його боротьба у полоні розпочалася на Донеччині, а завершилася довгоочікуваною свободою лише 6 березня 2026 року.
Обставини потрапляння у полон
Трагічна подія сталася 26 січня 2024 року. Під час виконання бойового завдання група Віталія опинилася під щільним вогнем окупантів.
«Був мінометний обстріл нашої позиції. Ми були зашкірені, не було змоги навіть вилізти. І вже були зверху російські солдати. Вони зайшли на нашу позицію», — ділиться спогадами військовий.
Почалися довгі мандри тюрмами ворога. Спочатку була Бєлгородська область, згодом — слідчий ізолятор №2 в Осколі, де штурмовик провів близько п’яти місяців. Віталій зізнається, що спочатку панував страх перед невідомістю та нерозуміння, чи вдасться вижити.
Будні за ґратами та психологічна витривалість
Умови утримання передбачали тотальну русифікацію: від обов’язкового спілкування мовою окупанта до вивчення російської історії та літератури. Єдиним порятунком від відчаю для полонених ставали розмови між собою.
У невеликій камері на декількох осіб хлопці переповідали один одному все своє життя. Обговорювали спорт, книги та фільми, намагаючись не дати свідомості зануритися в депресію через повну відсутність розуміння часових меж ув’язнення.
Найважче було витримувати інформаційний вакуум. Лише 25 лютого 2026 року, перебуваючи вже в Удмуртії, Віталій вперше за два роки отримав звістку з дому — лист від матері.
Момент довгоочікуваного звільнення
Віра в те, що чергове перевезення — це саме обмін, а не черговий етап, з’явилася не одразу. Навіть після слів спецпризначенців про повернення додому через п’ять годин, десантнику це здавалося чимось нереальним.
Усвідомлення прийшло тільки тоді, коли авіарейс змінився на автобус у Чернігів через Білорусь. Перший дзвінок мамі ввечері 6 березня був коротким, але сповненим емоцій: «Мамо, не плач, усе буде добре, я вже вдома».
Тривалий шлях відновлення
Зараз захисник перебуває вдома на Житомирщині та проходить етап реабілітації. Повернутися до того фізичного та психологічного стану, який був до січня 2024 року, — це виклик, що потребує часу.
Віталій налаштований на максимальне відновлення, розуміючи, що два роки викресленого з життя часу не минають безслідно.
